Summary
Highlights
Віталій Дрібниця критикує Нову українську школу, називаючи її копіюванням європейських зразків мирного часу, не адаптованих до умов війни. Він вважає, що НУШ відмовляється від змістовності матеріалу, замінюючи його розвиваючими вправами, що особливо негативно позначається на вивченні точних наук.
Автор наголошує на деградації шкільної освіти, зокрема у вивченні історії. Через скорочення кількості годин на історію, матеріал подається тезово, без поглиблення, що перетворює освітній процес на імітацію. Він порівнює це з радянською школою, де історія вивчалася значно глибше.
Віталій Дрібниця обговорює корупцію як наслідок історичної травми України, наголошуючи, що для України це стало наріжним каменем державотворення. Він відзначає її поширеність на побутовому рівні, пояснюючи це низькими зарплатами та історичною спадщиною.
Розглядається питання формування національної ідентичності, яка, на його думку, має складатися не тільки зі шкільної освіти, але й з впливу сім'ї, держави та ЗМІ. Він акцентує на тому, що війна певною мірою підштовхнула до самоформування ідентичності, але цього недостатньо.
Віталій Дрібниця пояснює, чому українська мова є однією з найархаїчніших у регіоні. Він посилається на графіті у Софійському соборі та берестяні грамоти, які свідчать про її давнє походження, і підкреслює збереження архаїчних елементів, таких як кличний відмінок.
Автор закликає відмовитися від образу жертви, який, на його думку, сформований традиційною історіографією та класичною українською літературою XIX століття. Він стверджує, що українці — нормальна східноєвропейська нація, яка була і загарбником, і захисником, і войовничою, і це потребує переосмислення.